ОРЕЛ

 

Орел летел все выше и вперед

К Престолу Сил сквозь звездные преддверья,

И был прекрасен царственный полет,

И лоснились коричневые перья.

 

Где жил он прежде? Может быть в плену,

В оковах королевского зверинца,

Кричал, встречая девушку-весну,

Влюбленную в задумчивого принца.

 

Иль, может быть, в берлоге колдуна,

Когда глядел он в узкое оконце,

Его зачаровала вышина

И властно превратила сердце в солнце.

 

Не все ль равно?! Играя и маня,

Лазурное вскрывалось совершенство,

И он летел три ночи и три дня

И умер, задохнувшись от блаженства.

 

Он умер, да! Но он не мог упасть,

Войдя в круги планетного движенья.

Бездонная внизу зияла пасть,

Но были слабы силы притяженья.

 

Лучами был пронизан небосвод,

Божественно-холодными лучами,

Не зная тленья, он летел вперед,

Смотрел на звезды мертвыми очами.

 

Не раз в бездонность рушились миры,

Не раз труба архангела трубила,

Но не была добычей для игры

Его великолепная могила.

 

Март 1909

Из сборника «Жемчуга. Стихи 1907–1910 гг.» (1918)

ОРЕЛ

 

Летів орел все вище і вперед,

До Трону Сил воротами сузір’я,

І царствений прекрасний був той лет,

І бронзове полискувало пір’я.

 

Що знав? Чи клітку брану затісну,

В кайданах королівського звіринцю,

Кричав, зустрівши дівчину-весну,

Закохану в задумливого принца.

 

Чи, може, у барлозі чаклуна,

Коли дививсь до вузькості віконця,

Його зачарувала вишина

І владно обернула серце в сонце.

 

Хіба не все одно? У грі й мані –

Лазурі досконале відкривання,

І він летів три ночі та три дні

І вмер, бо задихнувсь від раювання.

 

Умерлий, так! Та впасти він не міг,

Ввійшовши до планетного кружіння.

Безодні паща зяяла край ніг,

Та сили вже послаблені тяжіння.

 

Пронизаний промінням небосхил,

В божественно-холодному промінні,

Нетлінний, він вперед летів щосил,

Дививсь на зорі поглядом мертвіні.

 

Не раз в безодню світ не перший впав,

Не раз сурма архангела сурмила,

Та здобиччю не стала для забав

Його неперевершена могила.

 

Березень 1909

Зі збірки «Перли. Вірші 1907–1910 рр.» (1918)

 

В БИБЛИОТЕКЕ

 

М. Кузмину

 

О, пожелтевшие листы

В стенах вечерних библиотек,

Когда раздумья так чисты,

А пыль пьянее, чем наркотик!

 

Мне нынче труден мой урок.

Куда от странной грезы деться?

Я отыскал сейчас цветок

В процессе древнем Жиль де Реца.

 

Изрезан сетью бледных жил,

Сухой, но тайно благовонный…

Его, наверно, положил

Сюда какой-нибудь влюбленный.

 

Еще от алых женских губ

Его пылали жарко щеки,

Но взор очей уже был туп,

И мысли холодно-жестоки.

 

И, верно, дьявольская страсть

В душе вставала, словно пенье,

Что дар любви, цветок, увясть

Был брошен в книге преступленья.

 

И после, там, в тени аркад,

В великолепьи ночи дивной

Кого заметил тусклый взгляд,

Чей крик послышался призывный?

 

Так много тайн хранит любовь,

Так мучат старые гробницы!

Мне ясно кажется, что кровь

Пятнает многие страницы.

 

И терн сопутствует венцу,

И бремя жизни — злое бремя…

Но что до этого чтецу,

Неутомимому, как время!

 

Мои мечты… они чисты,

А ты, убийца дальний, кто ты?!

О, пожелтевшие листы,

Шагреневые переплеты!

 

Из сборника «Жемчуга. Стихи 1907–1910 гг.» (1918) 

У БІБЛІОТЕЦІ

 

М. Кузміну

 

О, ці пожовклі сторінки,

Де звід вечірніх бібліóтек,

І думи чисті навіки́,

А пил п’янкіший, ніж наркотик!

 

Як важко братися до вправ.

Як стерти видиво із серця?

Я квітку зараз одшукав

В процесі давнім Жиль де Реца.

 

Як сіть, у живчиках блідих,

Суха, та в пахощах таємно…

До аркушів поклав оцих

Якийсь закоханий, напевно.

 

Від уст багряних жінки ще

Його палали жаром щоки,

Та вже тупим був зір очей,

І думи холодно жорстокі.

 

І, справді, демонська та хіть

В душі, неначе співаниця,

Що дар закоханих суцвіть

На злісній кинуто сторінці.

 

І де аркади млисті, там,

У ночі дивнім чаруванні,

Хто згаслим явлений очам,

Чиє почулося звертання?

 

Так горне тáїни любов,

Так мучать давності гробниці!

І марю ясно я, що кров –

На кожній плямою сторінці.

 

І терен – супровід вінцю,

Тягар цей страдницький життєвий…

Та що до того є читцю,

Невтомному, мов плин миттєвий?

 

Я в чистих мріях навіки́,

Хто ти, убійнику кривавий?!

О ви, пожовклі сторінки,

О ти, шагренева оправо!

 

Зі збірки «Перли. Вірші 1907–1910 рр.» (1918)

 

РАЙ

 

Апостолъ Петр, бери свои ключи,

Достойный рая в дверь его стучитъ.

 

Коллоквиум с отцами церкви там

Покажет, что я в догматах был прям.

 

Георгий пусть поведаетъ о томъ,

Какъ в дни войны сражался я с врагом.

 

Святой Антоний может подтвердить,

Что плоти я никак не мог смирить.

 

Но и святой Цецилии уста

Прошепчут, что душа моя чиста.

 

Мне часто снились райские сады,

Среди ветвей румяные плоды,

 

Лучи и ангельские голоса,

Внемировой природы чудеса.

 

И знаешь ты, что утренние сны

Как предзнаменованья нам даны.

 

Апостол Петр, ведь если я уйду

Отвергнутым, что делать мне в аду?

 

Моя любовь растопитъ адский лед,

И адский огнь слеза моя зальет.

 

Перед тобою темный серафим

Появится ходатаем моим.

 

Не медли более, бери ключи,

Достойный рая в дверь его стучит.

 

До 27 мая 1915

Из сборника «Колчан» (1916)

 

РАЙ

 

Ключарю Петре, всі ключі візьми,

Бо гідний раю став перед дверми.

 

Колоквіуме, всі святі отці,

В догматах я не йшов на манівці.

 

Георгій хай би вам розповідав,

Як ворога я в битві подолав.

 

Правдиві ці Антонія слова,

Що не приборкав я свого єства.

 

Але й святі Цецилії вуста

Промовлять, що не згасла чистота.

 

У снах едемські бачив я сади,

Мені рум’яні снилися плоди,

 

І ангелів у сяйві голоси,

Дива нетварні свідченням краси.

 

І знаєш ти: сновиддя на зорі –

Немов святі провіщені дари.

 

О Петре, як мене ти проженеш –

Що в пеклі ти, душа моя, знайдéш?

 

Моя любов розтопить лід страшний,

Сльоза заллє жар пекла вогняний.

 

Перед тобою темний серафим

Стоятиме ходатаєм моїм.

 

Поквапся, Петре, і ключі візьми,

Бо гідний раю став перед дверми.

 

До 27 травня 1915 року

Зі збірки «Сагайдак» (1916)

 

ИГРЫ

 

Консул добр: на арене кровавой

Третий день не кончаются игры,

И совсем обезумели тигры,

Дышут древнею злобой удавы.

 

А слоны, а медведи! Такими

Опьянелыми кровью бойцами,

Туром, бьющим повсюду рогами,

Любовались едва ли и в Риме.

 

И тогда лишь был отдан им пленный,

Весь израненный, вождь аламанов,

Заклинатель ветров и туманов

И убийца с глазами гиены.

 

Как хотели мы этого часа!

Ждали битвы, мы знали — он смелый.

Бейте, звери, горячее тело,

Рвите, звери, кровавое мясо!

 

Но, прижавшись к перилам дубовым,

Вдруг завыл он, спокойный и хмурый,

И согласным ответили ревом

И медведи, и волки, и туры.

 

Распластались покорно удавы,

И упали слоны на колени,

Ожидая его повелений,

Поднимали свой хобот кровавый.

 

Консул, консул и вечные боги,

Мы такого еще не видали!

Ведь голодные тигры лизали

Колдуну запыленные ноги.

 

1907/1908

Из сборника «Романтические цветы» (1918)

ІГРИ

 

Консул добрий: в годину криваву

Третій день не кінчаються ігри,

Й знавісніли в жорстокості тигри,

Люттю дихають древні удави.

 

А слони, а ведмеді! Такими

Звірми, що від убивства шалені, –

Туром – роги у нього сталені, –

Милувались навряд чи і в Римі.

 

І був кинутий їм полонений,

Весь поранений, вождь аламанів,

Заклинатель вітрів і туманів

І убивця з очима гієни.

 

Як ми прагли жорстокого часу!

Ждали битви, ми знали – він смілий.

Бийте, звірі, ви тіло спашіле,

Рвіть, о звірі, скривавлене м’ясо!

 

Та, вклонившися бильцям-деревам,

Він завив, нерухомо-похмурий,

І озвались узгодженим ревом

І вовки, і ведмеді, і тури.

 

Розпростерлись в покорі удави,

І упали слони на коліна,

Повелінь його ждали покірно,

І здіймали свій хобот кривавий.

 

О боги, це збагнути незмога!

Ми не бачили див і не знали!

Адже тигри голодні лизали

Чаклунові запилені ноги.

 

1907 чи 1908

Зі збірки «Романтичні квіти» (1918)

 

БАЛЛАДА

 

Пять коней подарил мне мой друг Люцифер

И одно золотое с рубином кольцо,

Чтобы мог я спускаться в глубины пещер

И увидел небес молодое лицо.

 

Кони фыркали, били копытом, маня

Понестись на широком пространстве земном,

И я верил, что солнце зажглось для меня,

Просияв, как рубин на кольце золотом.

 

Много звездных ночей, много огненных дней

Я скитался, не зная скитанью конца,

Я смеялся порывам могучих коней

И игре моего золотого кольца.

 

Там, на высях сознанья — безумье и снег,

Но коней я ударил свистящим бичем,

Я на выси сознанья направил их бег

И увидел там деву с печальным лицом.

 

В тихом голосе слышались звоны струны,

В странном взоре сливался с ответом вопрос,

И я отдал кольцо этой деве луны

За неверный оттенок разбросанных кос.

 

И, смеясь надо мной, презирая меня,

Люцифер распахнул мне ворота во тьму,

Люцифер подарил мне шестого коня —

И Отчаянье было названье ему.

 

1905?

Из сборника «Романтические цветы» (1918)

 

БАЛАДА

 

Коней п’ять дарував мені друг Люцифер

І одне щирозлотне з рубіном кільце,

Щоб спускатись я міг у глибини печер

І побачив небес вічно юне лице.

 

Коні били копитом, з них кожний манить

Полетіть на широкім просторі земнім,

І я вірив, що сонце для мене горить

І сія, мов рубін на кільці золотім.

 

Безліч зір уночі, безліч в полум’ї днів

Я блукав, не знаходячи мандрам кінця,

Мене пóрив могутніх смішив румаків

З мерехтінням мого золотого кільця.

 

Там, на висях свідомості – безум і сніг,

Та я коней ударив навскіс нагаєм.

Я на висі свідомості зрушив їх біг

І побачив там діву з печальним лицем.

 

В тихім голосі подзвін зачувся струни,

В дивнім зорі одвіт і питання були,

І я персня віддав місяцівні за сни,

За розкидані коси в непевності мли.

 

І, зневаживши вчинок дурний юнака,

Люцифер розчахнув мені браму в пітьму,

Люцифер мені шостого дав румака –

І було тільки Розпач наймення йому.

 

1905?

Зі збірки «Романтичні квіти» (1918)

 

* * *

 

На далекой звезде Венере

Солнце пламенней и золотистей,

На Венере, ах, на Венере

У деревьев синие листья.

 

Всюду вольные звонкие воды,

Реки, гейзеры, водопады

Распевают в полдень песнь свободы,

Ночью пламенеют, как лампады.

 

На Венере, ах, на Венере

Нету слов обидных или властных,

Говорят ангелы на Венере

Языком из одних только гласных.

 

Если скажут еа и аи,

Это радостное обещанье,

Уо, ао — о древнем рае

Золотое воспоминанье.

 

На Венере, ах, на Венере

Нету смерти терпкой и душной,

Если умирают на Венере,

Превращаются в пар воздушный.

 

И блуждают золотые дымы

В синих, синих вечерних кущах

Иль, как радостные пилигримы,

Навещают еще живущих.

 

Июль 1921 г.

Из сборника «Стихотворения. Посмертный сборник» (1923)

 

* * *

 

На далекій зорі Венері

Сонця промені більш золотисті,

На Венері, ах, на Венері

Всі дерева у синьому листі.

 

І скрізь вільні у дзенькоті води,

Ріки, гейзери, водоспади,

І несуть опівдні спів свободи,

Уночі вогненні, як лампади.

 

На Венері, ах, на Венері

Владних слів і дошкульних немає,

Кожний ангел завжди на Венері

Голосними лише розмовляє.

 

Як промовлять еа чи аї,

Це вам радісно обіцяють,

Уо, ао – давнього раю

Щастя втіхою споминають.

 

На Венері, ах, на Венері

Ні задухи, ні смерті терпкої,

Умирають якщо на Венері –

Невагомою стануть маною.

 

І летять золотаві тумани

В синіх, синіх суцвіттях вечірніх,

Чи, як радісні й світлі прочани,

На гостину приходять до вірних.

 

Липень 1921

Зі збірки «Вірші. Посмертна збірка» (1923)

 

Olga Smolnytska, Yverdon-les-Bains

 

 

Edited by: Olena O’Lear, Kyiv, Ukraine and Olga Burenina-Petrova, University of Zurich & University of Konstanz

Schreiben Sie einen Kommentar

Ihre E-Mail-Adresse wird nicht veröffentlicht. Erforderliche Felder sind mit * markiert