НОЧЬ
Багровый и белый отброшен и скомкан,
в зеленый бросали горстями дукаты,
а черным ладоням сбежавшихся окон
раздали горящие желтые карты.
Бульварам и площади было не странно
увидеть на зданиях синие тоги.
И раньше бегущим, как желтые раны,
огни обручали браслетами ноги.
Толпа –пестрошерстая быстрая кошка —
плыла, изгибаясь, дверями влекома;
каждый хотел протащить хоть немножко
громаду из смеха отлитого кома.
Я, чувствуя платья зовущие лапы,
в глаза им улыбку протиснул; пугая
ударами в жесть, хохотали арапы,
над лбом расцветивши крыло попугая.
1912
НIЧ
Багровий і білий відкинутий виток,
і жменями кидали в зелень дукати,
а чорним долоням заюрмлених шибок
дали полум’ясті жовтизною карти.
Бульварам і площі не диво так рано
на мурах побачити синяви тоги.
І тим бігунам, наче жовтими рани,
вогні заручали браслетами ноги.
Юрба – ця пістрява нестримана кішка –
пливла, вигинаючись, в диво споруди,
кожний хотів протягнути хай трішки
громаду зі сміху відлитої груди.
Я, чуючи сукні промовисті лапи,
їм усмішку в очі пройняв; жах, як хуга,
ударами в сталь, реготали арапи,
на чолах забарвивши крила папуги.
1912
А ВЫ МОГЛИ БЫ?
Я сразу смазал карту будня,
плеснувши краску из стакана;
я показал на блюде студня
косые скулы океана.
На чешуе жестяной рыбы
прочел я зовы новых губ.
А вы
ноктюрн сыграть
могли бы
на флейте водосточных труб?
1913
А ЧИ МОГЛИ Б ВИ?
Я змазав карту буднів млисту,
всю фарбу вихлюпнувши радо:
у мисці показав драглистій
я океан вилицюватий.
З луски бляшáнистої риби
зчитав новий я поклик губ.
А ви
ноктюрн зіграть
могли би
на флейті водостічних труб?
1913
НАТЕ!
Через час отсюда в чистый переулок
вытечет по человеку ваш обрюзгший жир,
а я вам открыл столько стихов шкатулок,
я – бесценных слов мот и транжир.
Вот вы, мужчина, у вас в усах капуста
где-то недокушанных, недоеденных щей;
вот вы, женщина, на вас белила густо,
вы смотрите устрицей из раковин вещей.
Все вы на бабочку поэтиного сердца
взгромоздитесь, грязные, в калошах и без калош.
Толпа озвереет, будет тереться,
ощетинит ножки стоглавая вошь.
А если сегодня мне, грубому гунну,
кривляться перед вами не захочется –и вот
я захохочу и радостно плюну,
плюну в лицо вам
я – бесценных слов транжир и мот.
1913
НАТЕ!
У завулок чистий за часину хлине,
витече по чоловіку ваш обрезклий жир,
а я вам відкрив цілі віршництва скрині,
я – безцінних слів марнотрат без мір.
От ви, добродію, у вас у вусах капуста
десь недоїдених, недотравлених щів ще;
от ви, добродійко, на вас білила густо,
ваш погляд – це устриця з мушель речей.
Всі ви на метелика поетиного серця
випнетесь, брудом, в калошах і без, ви, людва.
Юрма озвіріє, ось вона треться,
наїжачить ніжки стоглава вошва.
А як сьогодні мені, грубому гуну,
кривитися перед вами не захочеться – факт,
я зарегочусь і радісно плюну,
плюну в лице вам
я – безцінних слів циндра і марнотрат.
1913
НЕСКОЛЬКО СЛОВО БО МНЕ САМОМ
(из поэмы “Я”, четвертая часть)
Я люблю смотреть, как умирают дети.
Вы прибоя смеха мглистый вал заметили
за тоски хоботом?
А я –
в читальне улиц –
так часто перелистывал гроба том.
Полночь
промокшими пальцами щупала
меня
и забитый забор,
и с каплями ливня на лысине купола
скакал сумасшедший собор.
Я вижу, Христос из иконы бежал,
хитона оветренный край
целовала, плача, слякоть.
Кричу кирпичу,
слов исступленных вонзаю кинжал
в неба распухшего мякоть:
«Солнце!
Отец мой!
Сжалься хоть ты и не мучай!
Это тобою пролитая кровь моя льется дорогою дольней.
Это душа моя
клочьями порванной тучи
в выжженном небе
на ржавом кресте колокольни!
Время!
Хоть ты, хромой богомаз,
лик намалюй мой
в божницу уродца века!
Я одинок, как последний глаз
у идущего к слепым человека!»
1913
КІЛЬКА СЛІВ ПРО МЕНЕ САМОГО
(з поеми «Я», четверта частина)
Я люблю дивитись, як вмирають діти.
Ви припливу сміху млистий вал помітили
за нудьги хоботом?
А я –
в читальні вулиць –
так часто перечитував гробу том.
Північ
торкала змокрілими пальцями
мене
і засуви плотів,
і з краплями зливи і бань обідранцями
собор плигав – оскаженів.
Я бачу, Христос утікав з образів,
хітона овітрений край
цілували у плачі сльозливо.
І я цеглі кричу,
слів знавіснілих кинджал застромив
в неба розпухле м’ясиво:
«Сонце!
Мій отче!
Зглянься хоч ти, годі кари!
Це тобою пролита кров моя долу струмує дзюрчиці.
Це душа моя
шматтям роздертої хмари
в полум’ї неба
на ржавім розп’ятті дзвіниці!
Часе!
Хоч ти, богомазе без лиць,
лик намалюй мій
в божницю століття-потвори!
Ця самота, як остання з зіниць
У людини, що йде до позбавлених зору!»
1913
ВОЙНА ОБЪЯВЛЕНА
«Вечернюю! Вечернюю! Вечернюю!
Италия! Германия! Австрия!»
И на площадь, мрачно очерченную чернью,
багровой крови пролилась струя!
Морду в кровь разбила кофейня,
зверьим криком багрима:
«Отравим кровью игры Рейна!
Громами ядер на мрамор Рима!»
С неба изодранного о штыков жала,
слезы звезд просеивались, как мука в сите,
и подошвами сжатая жалость визжала:
«Ах, пустите, пустите, пустите!»
Бронзовые генералы на граненом цоколе
молили: «Раскуйте, и мы поедем!»
Прощающейся конницы поцелуи цокали,
и пехоте хотелось к убийце – победе.
Громоздящемуся городу уродился во сне
хохочущий голос пушечного баса,
а с запада падает красный снег
сочными клочьями человечьего мяса.
Вздувается у площади за ротой рота,
у злящейся на лбу вздуваются вены.
«Постойте, шашки о шелк кокоток
вытрем, вытрем в бульварах Вены!»
Газетчики надрывались: «Купите вечернюю!
Италия! Германия! Австрия!»
А из ночи, мрачно очерченной чернью,
багровой крови лилась и лилась струя.
1914
ВІЙНА ОГОЛОШЕНА
«Вечірню! Вечірню! Вечірню!»
Італія! Німеччина! Австрія!»
На площу, що чернь оточила й чорнила,
багряної крові стікала зоря!
До крові їм мармизу розбила кав’ярня,
звірячим криком багрима:
«Отруїм кров’ю ігри Райну!
Громами ядр на мармур Рима!»
З неба, роздертого об жала багнетів,
сльози зір просіювались, наче млинами,
й підошвáми затиснений жаль знов лепéтнув:
«Ах, пустіть, ах пустіть-но негайно!»
Бронзові генерали на гранчастому цоколі
благали: «Розкуйте, поїдьмо в дорогу!»
Й кіннотне прощання поцілунками цокало,
й піхоті убивцю давай – перемогу.
І місту незграбному знову примаривсь у сні
регочучий голос гарматного баса,
і в присмерку падав шарлаховий сніг
просякнутим клоччям – так, людського м’яса.
Здіймалась на площі за ротою рота,
і вени на лобі здіймались у хмарах.
«Стривайте, шашки об шовк кокоток
витрем, витрем у Відня бульварах!»
Знов крик газетярський: «Купуйте вечірню!
Італія! Німеччина! Австрія!»
А з ночі, що чернь оточила й чорнила,
багряної крові стікала й стікала зоря.
1914
ПОСЛУШАЙТЕ!
Послушайте!
Ведь, если звезды зажигают —
значит –это кому-нибудь нужно?
Значит –кто-то хочет, чтобы они были?
Значит –кто-то называет эти плевочки
жемчужиной?
И, надрываясь
в метелях полу денной пыли,
врывается к Богу,
боится, что опоздал,
плачет,
целует ему жилистую руку,
просит –
чтоб обязательно была звезда! –
клянется –
не перенесет эту беззвездную муку!
А после
ходит тревожный,
но спокойный наружно.
Говорит кому-то:
«Ведь теперь тебе ничего?
Не страшно?
Да?!»
Послушайте!
Ведь, если звезды
зажигают –
значит – это кому-нибудь нужно?
Значит –это необходимо,
чтобы каждый вечер
над крышами
загоралась хоть одна звезда?!
1914
ПОСЛУХАЙТЕ!
Послухайте!
Адже, якщо зорі запалюють –
значить – це комусь та потрібно?
Значить – хтось хоче, щоб зорі світили?
Значить – хтось називає ці плювочки
перлиною?
І, надриваючись
в хуґах південного пилу,
вдирається до Бога,
боїться, що вже не встиг,
плаче,
цілує Йому жилаву руку,
просить –
щоб неодмінно був зірки розбіг! –
божиться –
не витрима цю беззоряну муку!
А після
ходить бентежний,
та назовні спокійний.
І каже до когось:
«Адже тепер тобі нічого?
Не страшно?
Так?!»
Послухайте!
Адже, якщо зорі
запалюють –
значить – це комусь та потрібно?
значить – це необхідно,
аби щовечора
над дахами
загорявсь хоч один зірки знак?!
1914
Olga Smolnytska, Yverdon-les-Bains
Edited by: Nataliia Langenegger, University of Zurich and Olga Burenina-Petrova, University of Zurich & University of Konstanz