САФО В ГОСТЯХ У ЭРОТА
Безоблачным сводом раскинулось небо Эллады,
Лазурного моря прозрачны спокойные волны,
Средь рощ апельсинных белеют дворцов колоннады,
Создания смертных слились совершенством природы.
О, тут ли не жизнь, в этой чудной стране вдохновенья,
Где все лишь послушно любви обольстительной власти?
Но здесь, как и всюду, таятся и скорбь, и мученья,
Где волны морские –там бури, где люди –там страсти.
На холм близ Коринфа, где высится храм Афродиты,
Печальная путница входит походкой усталой.
Разбросаны кудри, сандалии пылью покрыты,
И к поясу лира привязана лентою алой.
Уже доносились к ней смеха и пения звуки,
Уж веял зефир, ароматами роз напоенный…
К стене заповедной с мольбой возвела она руки,
И тихо «люблю» прошептал ее голос влюбленный.
Вмиг дверь отворилась от силы волшебного слова,
И взорам пытливым представился сад Афродиты,
Где вкаждом цветке все услады блаженства земного,
Любви торжествующей, были незримо разлиты.
Прекрасные дети: Нарцисс, Ганимед идругие
Оставили игры и путницу все обступили
– Могу ли явидеть Киприду, мои дорогие?
Спросила их дева, хитон отряхая от пыли.
– Богини нет дома, – Нарцисс отвечал без смущенья, –
– На свадьбу в Милет пригласили ее и Гимена,
Но с нами Эрот, – перед ним ты повергни моленья,
Да кстати, о милая, выпусти крошку из плена!
Тут мальчик раздвинул жасмина пахучие ветки…
Прелестный ребенок, сложив мотыльковые крылья,
В оковах лежал в глубине позолоченной клетки
С унылым сознаньем неволи, тоски и бессилья.
– Клянуся Кипридой, терплю понапрасну я, дева!
За детскую шалость томлюся теперь в заключенье! –
Вскричал он, и глазки его заблистели от гнева, –
А пухлые ручки решетку трясли в нетерпенье.
Красавица камень схватила: под сильным ударом
Замки обломились и тесная клетка открыта..
– Однако, признайся, Эрот, ведь, наверное, даром
Любимого сына не стала б карать Афродита?
– Ну, веришь ли, даже не стоит рассказывать, право:
Однажды на праздник в Афины отправились боги;
А я сговорился (не правда ль, пустая забава)
С друзьями моими разграбить Олимпа чертоги.
Со мной во главе, все за дело взялись, не робея;
Тот тащит сандалии, посох и шляпу Гермеса,
Кто – тирс Диониса, кто – шлем и доспехи Арея,
Кто – лук Артемиды, кто – жезл и перуны Зевеса.
Затем мы поспешно спустилися в сад Афродиты
И в розовых кущах добычу запрятали тайно.
Никто б не узнал, где пропавшие вещи сокрыты,
Когда бы Гимен не проведал об этом случайно…
Докучный мальчишка! Я это ему не забуду,
Не дам похваляться Гефеста горбатого сыну!
Иль мало ему, что от тяжких цепей его всюду
Лишь ссоры одни, – о влюбленных же нет и помину.
– Нет, мальчик, – ответила дева, – ты ропщешь напрасно,
Меня не связуют желанные узы Гимена,
А я… я страдаю!… Фаона любила ястрастно,
И камнем тяжелым мне грудь его давит измена! –
– Мы горю поможем, – Эрот улыбнулся, – тобою
Спасенный от клетки, тебя наградить ясумею.
Подай-ка мне лиру, ятак ее нежно настрою,
Что милого сердце вернешь ты, наверное, ею!
И точно, когда, возвратившись к себе в Митилены
В божественных строфах «десятая муза» воспела
Могущество вечное сына «рожденной из пены»,
Изменник вернулся и сердце ей отдал всецело.
Бессмертного имени слава объемлет полмира;
Блажен, кто избегнул волны поглощающей Леты,
Чья, чести достойная, лавром увенчана лира, –
Награда, которой поныне гордятся поэты.
1891
САФО В ГОСТЯХ У ЕРОТА
Безхмарним склепінням розкинулось небо Еллади,
Лазурного моря спокійні прозорчасті води,
В гаях помаранчевих – білі палат колонади,
І витвори смертних в гармонії злиті природи.
Чи тут не життя, в цій чудовій країні натхнення,
Де все лиш покірне любові чарíвливій зброї?
Та тут, як і скрізь, причаїлись гризоти шалені,
Де хвилі – там бурі, де люди – там серце з жагою.
На пагорб Коринту, де високо храм Афродіти,
Печальна мандрíвниця входить у зморі ходою.
Розкидані кучері, пилом сандалії вкриті,
На поясі ліру багряні тримають завої.
Вже сміху і співу до неї долинули звуки,
Вже віяв зефір, у якому троянд аромати…
До мурів завітних піднесла благаючи руки,
І тихо «люблю» голос мовив, любов’ю наллятий.
Вмить двері розчахнуті чаром всесильного слова,
І зорам допитливим бачиться сад Афродіти,
Де в кожнім суцвітті всі втіхи блаженства земного,
Любові звитяжної, вічно незримо розлиті.
І діти прекрасні: Нарцис, Ганімед і всі інші –
Облишили ігри й мандрíвницю всі обступили.
– Чи можу я бачить Кіпріду, о любі та віщі? –
Спитала їх діва, хітон обтрусивши від пилу.
– Богиня не вдома, – Нарцис їй озвавсь без шаріння, –
В Мілет на весілля з Гіменом її запросили,
Та з нами Ерот, – і йому вознеси ти моління,
До речі, о люба, ти випусти ди́тятко миле!
Тут хлопчик розсунув жасмину пахучу суцвітку…
Премила дитина, згорнувши метелика крила,
В кайданах лежала на дні золоченої клітки –
Зі смутком свідомим неволі, у тузі безсила.
– Кіпріда у свідки, дарма потерпаю я, діво!
За пустощі нині тепер у в’язниці я плачу! –
Кричить хлопченя, й оченята засяяли з гніву,
А ґрати пухкі рученята трясли нетерпляче.
І камінь схопила красуня, й від того удару
Замки обломились і клітка тісна вже відкрита…
– Одначе, зізнайся, Ероте, бо ж марно покару
Улюбленцю-сину не стала б давать Афродіта?
– Ну, віриш, слова навіть марно тобі я розтрачу:
На свято в Атени боги раз рушали в дорогу;
І змовився я (а це ж пустощі, правда, дитячі?)
Із друзями в іграх розкрасти Олімпу чертоги.
За мною услід всі взялися до справи цієї;
Той цупить сандалі, ціпок з капелюхом Гермеса,
Хто – тирс Діоніса, шолом з обладунком Арея,
Хто – лук Артеміди, хто – жезл і перуни Зевеса.
А потім квапливо спустились ми в сад Афродіти,
В трояндах там здобич таємно поклали до схову.
Ніхто б не зізнавсь, де ті речі пропалі сповиті,
Коли б той Гімен не довідавсь про те випадково…
Хлопчисько набридливий! Я йому це не забуду,
Не дам похвалятись Гефеста горбатого сину!
Чи мало йому, що з його тих кайданів повсюди
Лиш сварки самі, – про закоханих спомин не лине.
– Ні, хлопче, дарма нарікаєш, – так діва сказала, –
Бо узи Гімена жадані мені не принада,
А я… я страждаю!. . Фаона я палко кохала,
Мов камінь, гнітить мені груди коханого зрада! –
– Ми горю зарадим, – Ерот усміхнувся, – тобою
Врятований з клітки, я дам нагороду без ґанджу.
Подай-но цю ліру, її я так ніжно настрою,
Що милого серце повернеш ти нею, аякже.
І точно, коли, повернувшись у дім в Мітілени,
В божественних строфах співала ця «муза десята»
Могутність одвічну нащадка Анадіомени,
То зрадник вернувся, щоб серце навік їй віддати.
Безсмертної слава півсвіту сягає без міри;
Блаженний, кого не поглинула жадібна Лета,
Чия, гідна шани, увінчана лаврами ліра, –
Відзнака, якою донині гордяться поети.
1891
СКАЗКИ И ЖИЗНЬ
I. Cандрильона
Реют голуби лесные, тихо крыльями звеня,
Гулко по лесу несется топот белого коня.
Вьется грива, хвост клубится, блещет золото удил.
Поперек седла девицу королевич посадил:
Ту, что мачеха-злодейка Сандрильоной прозвала,
Ту, что в рубище ходила без призора и угла,
Ту, что в танцах потеряла свой хрустальный башмачок…
Мчатся Принц и Сандрильона. Разгорается восток.
Реют голуби лесные. Нежным звоном полон лес…
Это – сказка, только сказка; – в нашем мире нет чудес.
ІІ. Cпящая красавица
Ярко, пышно сыплют розы разноцветный свой наряд.
Тихо дрогнули ресницы. Очи сонные глядят.
Смотрит Спящая Принцесса: – Принц склоняется над ней.
Позади пажи толпятся. Слышно ржание коней.
– «Роза спящая, проснитесь!» – шепчет милый горячо,
И красавица головку клонит Принцу на плечо.
Оживает замок старый, всюду смех и суета:
От запрета злой колдуньи пробудилась красота.
Ярко, пышно сыплют розы разноцветный свой покров…
Это – сказка, только сказка; – непробуден сон веков.
ІІІ. Белоснежка
Ропщут флейты и гитары, бубен весело гремит.
Принц танцует с Белоснежкой, – пышет жар ее ланит.
Косы черные, как змеи, разметались по плечам.
Бродит ясная улыбка по малиновым устам.
Семь кобольдов в серых куртках бойко пляшут тут как тут,
Плавно бороды седые плиты мрамора метут.
Сам король уснул над кубком. Одолел дружину хмель.
Златокудрые служанки стелят брачную постель.
Ропщут флейты. Молодая блещет свадебным венцом.
Это – сказка, только – сказка, с вечно-радостным концом.
Жизнь
Плачет в кухне Сандрильона, – доброй феи нет следа.
Спит принцесса в старом замке, – позабыта навсегда.
Служит гномам Белоснежка, – злая мачеха жива.
Вот вам жизнь и вот вам правда, а не вздорные слова.
Из книги «Стихотворения. Том IV (1900–1902)»
КАЗКИ І ЖИТТЯ
І. Сандрильйона
В лісі горлиці ширяють, і від крил дзвенить грання,
Лунко чується у хащі тупіт білого коня.
Має грива, хвіст хвилястий, злото віжок і підків:
Поперек сідла красуню королевич всадовив:
Ту, що зветься Сандрильйона – це від мачухи ім’я,
Ту, що прихистку не мала і вбиралася в рам’я́,
Ту, що туфлю кришталеву загубила на балу…
Мчать і Принц, і Сандрильйона. І зоря жене імлу.
В лісі горлиці ширяють. Ніжний подзвін ліс пройма…
Це – лиш казка, тільки казка; – в нашім світі див нема.
ІІ. Спляча красуня
Як яскраво сиплють ружі різнобарвний свій убір!
Тихо вії затремтіли. І відкрився сонний зір.
Спляча дивиться Принцеса: – Принц схиляється без слів.
І пажі стоять юрмою. Чутно ржання румаків.
– «Руже спляча, прокидайтесь!» – палко милий промовля,
І голівоньку красуня на плече йому схиля.
Оживає замок древній, всюди метушня і сміх,
Бо прокинулася врода від чаклунки чарів злих.
Як яскраво сиплють ружі різнобарвний одяг свій…
Це – лиш казка, тільки казка; – сон незрушний віковий.
ІІІ. Білосніжка
Стогнуть флейти і гітари, бубон весело гуде.
В танці з Принцом Білосніжки личко сяє молоде.
Коси чорні, наче змії, кожна з пліч в танку зліта.
Ясна усмішка торкає їй малинові вуста.
Сіра гномів семериця вправно танець водить кіл,
Плинно бороди їх сиві обмітають мармур брил.
Сам король заснув над кубком. Кожний воїн захмелів.
І служниці постіль шлюбну стелять в золоті вінків.
Стогнуть флейти. Наречена променіється вінцем.
Це – лиш казка, тільки – казка, з вічно радісним кінцем.
Життя
Плаче в кухні Сандрильйона, – феї доброї нема.
Спить принцеса в древнім замку, – принца стрінути дарма.
Служить гномам Білосніжка, – злісна мачуха жива.
От життєве й от вам правда, а не безуму слова.
З книги «Вірші. Том ІV (1900–1902)»
ГНОМЫ
Злится и вьюгами сыплет Январь,
Белой короной увенчанный царь.
Сердце сжимает неведомый страх:
Ходит ли солнце еще в небесах?
Птицы замерзшие падают в снег.
Слышен оленя ускоренный бег.
В северном небе играют огни,
Вечную жизнь возвещают они.
Жалкие гномы от стужи дрожат,
Делят в пещере отысканный клад:
«За два рубина отдай мне алмаз»
«Как бы не так! Променяю как раз!»
Жарко натоплен ликующий ад.
Черные слуги владыке кадят.
Свиток несет раболепный синклит.
В свиток паденья владыка глядит.
Много прибавилось в свитке имен,
Славит немолчно его легион.
В визге и грохоте слышно одно:
«Славен и славен еси, Сатано!»
Жалкие гномы готовятся в бой,
Клад им нельзя поделить меж собой.
Камни-рубины так ярко горят.
Светит в рубинах ликующий ад.
Ангелы Божии в небе парят.
Славят Того, кто бессмертен и свят.
Небо открылось и в звездную высь
С гимном победным они вознеслись.
С кликом «Осанна!» взлетел хоровод,
Кликом «Осанна!» потряс небосвод.
Души спасенных услышали клик, –
Ужас восторга постигли на миг!
Пара комочков лежит на снегу:
Клад дорогой не достался врагу!
Жалкие гномы в аду не нужны;
Им ли откроются райские сны?
Из книги «Стихотворения. Том V (1902–1904)»
ГНОМИ
Злиться, хурделиться Січень-владáр,
В білій короні увінчаний цар.
Серце стискає нечуваний страх:
Сонця не видно тепер в небесах.
Птиці замерзлі звалилися в сніг.
Чутно, як олень прискорює біг.
В небі північному світять вогні,
Вічне життя провіщають вони.
Гноми мізерні від хуґи тремтять,
Ділять в печері скарби й верещать.
«Ось два рубіни – алмаз мені дай». –
«Ще що схотів! Проміняю, чекай!»
В пеклі звеселенім топлять вогні.
Чорні пахолки кадять сатані.
Рабський синкліт знов підносить сувій –
Влáдар з падінь знову тішиться злий.
Вписані грішні нові імена –
Для легіону кумир – сатана.
Чується у верещанні одно:
«Славен і славен єси, Сатано!»
Гноми мізерні готуються в бій,
Скарб не поділять вони дорогий.
Яро рубіни горять-мерехтять.
Світиться пекло в рубінах проклять.
Ангели Божі у небі ясні.
Славлять безсмертя і святість вони.
Небо відкрилось, і в зорях-вінцях
З гімном злетіли вони до Отця.
З кликом «Осанна!» танок їх злетів,
Кликом «Осанна!» весь світ окрилив.
Чутно співання в спасенних серцях –
Люд усвідомив і захват, і жах!
Грýдочок пара упала в сніги:
Добрих скарбів не сягнуть вороги!
Гномів мізерних у пеклі не ждуть;
Чи райських снів їм відкриється суть?
З книги «Вірші. Том V (1902–1904)»
ПОКИНУТАЯ
Опять одна, одна с моей тоской
По комнатам брожу я одиноким,
И черным шлейфом бархатное платье
Метет за мной холодный мрамор плит…
О, неужели ты не возвратишься?
Мои шаги звучат средь зал пустых…
С высоких стен старинные портреты
Глядят мне вслед насмешливо и строго
И взорами преследуют меня…
О, неужели ты не возвратишься?
У ног моих, играя на ковре,
Малютка наш спросил меня сегодня:
«Где мой отец, и скоро ли вернется?»
Но что ж ему ответить я могла?
О, неужели ты не возвратишься?
Я видела, как сел ты на коня
И перед тем, чтоб в путь уехать дальний,
Со всеми ты простился, как бывало,
Лишь мне одной ты не сказал «прости!»
О, неужели ты не возвратишься?
Но, помнится, как будто по окну,
Где колыхалась тихо занавеска,
Скрывавшая меня с моим страданьем,
Скользнул на миг зажегшийся твой взгляд…
О, неужели ты не возвратишься?
Свое кольцо венчальное в тот день,
В безумии отчаянья немого
Так долго я и крепко целовала,
Что выступила кровь из губ моих!..
О, неужели ты не возвратишься?
И медальон на цепи золотой
По-прежнему ношу я неизменно…
Ты хочешь знать – чье там изображенье
И прядь волос? Так знай – они твои!
О, неужели ты не возвратишься?
Иль над моей всесилен ты душой?
Но день и ночь, во сне, в мечтах, всечасно,
Под ветра шум и легкий треск камина –
Всегда, всегда я мыслю о тебе…
О, неужели ты не возвратишься?
Давно угас румянец щек моих,
И взор померк.. Я жду!.. я умираю!…
И если я не шлю тебе проклятья, –
Как велика, пойми, моя любовь!..
О, неужели ты не возвратишься?
1894
Из книги «Стихотворения. Том І (1889–1895)»
ПОКИНУТА
Я знов сама, із тугою та сумом
Блукаю по всамітнених кімнатах,
І чорним шлейфом сукня оксамитна
Мете за мною мармур зимних плит…
Невже ти не повернешся ніколи?
Моя хода звучить в порожніх залах…
З високих стін портрети старовинні
Вслід дивляться мені глузливо й строго
Й очима переслідують мене…
Невже ти не повернешся ніколи?
А біля ніг моїх, на килимку,
Дитятко наше раптом запитало:
«Де батько мій, чи вернеться він скоро?»
Та що йому сказати я могла?
Невже ти не повернешся ніколи?
Я бачила, як сів ти на коня
І перед тим, щоб їхати далеко,
Простився з усіма ти, як раніше,
Лише мені ти не сказав «прости!»
Невже ти не повернешся ніколи?
Та пригадаю, ніби по вікну,
Де тихо ворушилася завіса,
В якій моє ховалося страждання,
На мить майнув оживлений твій зір…
Невже ти не повернешся ніколи?
Свою обручку милу того дня,
У божевіллі розпачу німого
Так довго я і міцно цілувала,
Що виступила кров із уст моїх!..
Невже ти не повернешся ніколи?
І медальйон на злотнім ланцюжку
Ношу я незрадливо, як раніше…
Чи хочеш знати – чий там лик ховаю
І пасмо це? Так знай – вони твої!
Невже ти не повернешся ніколи?
Чи над душею ти ще владарюєш?
Бо день і ніч, вві сні, у мріях, зáвжди,
Під вітру шум і тріск легкий каміна –
Завжди́, завжди́ про тебе мислю я…
Невже ти не повернешся ніколи?
Давно зів’яв рум’янець щік моїх,
І зір погас… Я жду!.. я умираю!…
Якщо, знай, я не шлю тобі прокльонів, –
То лиш тому, що так тебе люблю!..
Невже ти не повернешся ніколи?
1894
З книги «Вірші. Том І (1889–1895)»
ЗМЕЙ ГОРЫНЫЧ
Сжалься, сжалься, добрый молодец!
Кто бы ни был ты, спаси меня!
Ох, высок зубчатый терем мой,
Крепки стены неприступные!..
Я росла-цвела в семье родной
Дочкой милой, ненаглядною;
Полюбил меня Горыныч-Змей
Страстью лютою змеиною.
Полюбил меня, унес меня
В дальний край за море синее,
Словно пташку в клетку тесную –
Заключил в неволю тяжкую…
Я уснула беззаботная
В светлой горнице девической,
Пробудилась – изумилася
И глазам своим не верила.
На спине железной чудища
Я неслась, как легкий вихрь степной,
Над горами, над оврагами,
Над пучинами бездонными.
Подо мной ширинкой пестрою
Расстилалися луга-поля,
Извивались реки быстрые
И шумел дремучий, темный бор.
Надо мною звезды частые
Робко светили, пугалися,
На меня смотрели жалостно
И давались диву-дивному.
А Горыныч-Змей летел-свистел,
Изгибая хвост чешуйчатый,
Бил по воздуху он крыльями,
Сыпал искрами огнистыми.
Он примчал меня, спустил меня
Во дворец свой заколдованный,
Обернулся статным молодцем
И взглянул мне в очи ласково…
Как наутро я проснулася,
Обошла покои чудные,
Много злата, много серебра
В сундуках нашла я кованых.
Убралась я золотой парчой,
В алый бархат нарядилася,
Нитью жемчуга бурмитского
Перевила косу русую…
Да как вспомнила про отчий дом,
Про житье-бытье привольное –
Заломила руки белые,
Залилась слезами горькими.
Ах, на что мне серьги ценные,
Бусы -камни самоцветные?
Не верну я воли девичьей,
Не узнаю сна покойного!
Не встречать уж мне весну-красну
В хороводе пеньем-пляскою,
Не ласкать мне мужа милого,
Не качать дитя любимое.
День от дня всё чахну, сохну я,
Давит грудь мою печаль-тоска…
Истомил меня проклятый Змей,
Сердце бедное повызнобил!..
Чу!.. Летит он!.. слышу свист его,
Вижу очи искрометные…
Пропадай же, грусть постылая,
Дай душе моей натешиться!..
Будут жечь меня уста его
Жарче зноя солнца летнего,
Распалит он сердце ласками,
Отуманит разум чарами…
Добрый молодец, прости-прощай!
Проходи своей дорогою:
Не хочу я воли девичьей, –
Мне мила теперь судьба моя!
22 января 1891
Из книги «Стихотворения. Том І (1889–1895)»
ЗМІЙ ГОРИНИЧ
Зглянься, зглянься, добрий молодче!
Хоч би хто ти, порятуй мене!
Ох, високий терем в зубчиках,
Неприступні мури з каменю!..
Я росла-цвіла в сім’ї своїй
Ненаглядною дитиною,
Покохав мене Горинич-Змій –
Лютою і злою пристрастю.
Покохав мене, поніс мене
За синь-море на чужиноньку,
У сильце неначе пташечку –
У тяжку замкнув неволю він…
Як заснула в безтурботності
У покої я дівочому,
А коли від сну отямилась –
То очам своїм не вірила.
На залізному чудовиську
Степовим летіла вихором,
Над яругами, над горами,
Над глибинами бездонними.
Рушником лягли мережаним,
І квітчалися луги-поля,
І річки стрімкі звивалися,
І шуміли хащі в темряві.
Наді мною зорі сипались,
Ледь світилися, лякалися,
І дивились дуже жалісно,
Дивувались з дива дивного.
А Горинич-Змій летів-свистів,
Вигинав хвоста лускатого,
У повітрі бив він крилами,
Сипав іскрами вогнистими.
Він примчав мене, спустив мене
У палац свій зачарований,
Обернувся він на красеня,
Зазирнув у очі лагідно…
Як уранці я прокинулась,
Обійшла покої дивні я,
Стільки срібла, стільки золота
Я знайшла у скринях кованих.
В злотоглави я вдягнулася,
В оксамит шарлатний вбралася,
І перлинами бурмітськими
Зав’язала русу кісоньку…
Та згадавши про батьківський дім,
Про життя-буття на воленьці,
Білі руки заломила я,
Гірко-гірко я заплакала.
Ах, сережки нащо різьблені,
І намиста з самоцвітами?
Не верну я волі вільної,
Не зазнаю сну спокійного!
Не зустріти вже весну-красну
У танку мені зі співами,
Чоловіка вже не пестити
І з дитиною не бавитись.
І щодня марнію, сохну я,
Мені груди туга здавлює…
Клятий Змій мене цей виснажив,
Серце бідне морить холодом!..
Чую: він летить!.. із посвистом,
Бачу очі я з іскринами…
Пропадай, о смутку прóклятий,
Дай душі моїй натішитись!..
Хай вуста пектимуть змієві
Гарячіш, ніж літо сонячне,
Він розпалить серце в любощах,
Отуманить розум чарами…
Добрий молодче, прости-прощай!
Оминай своєю стежкою:
Я не хочу волі вільної, –
Любий мій тепер талан мені!
22 січня 1891
З книги «Вірші. Том І (1889–1895)»
ЧЕРНЫЙ ВСАДНИК
«Девицы, что за стук я слышу?
Милые, что я слышу?»
– «Слышен конский топот,
Раздается в поле».
«Девицы, кто же в поле едет?
Милые, кто там скачет?»
– «Мчится черный витязь,
Сам бледнее смерти».
«Девицы, отчего ж он бледен?
Милые, что так бледен?»
– «От тоски по милой,
От разлуки с нею».
«Девицы, что ж он в дверь стучится?
Милые, что стучится?!»
– «По твою ли душу,
По твою ль младую».
«Девицы, умирать так страшно!
Милые, ох, так страшно!»
– «Кто любил до гроба,
Тот сильнее смерти!»
17 сентября 1893
Из книги «Стихотворения. Том І (1889–1895)»
ЧОРНИЙ ВЕРШНИК
«Діви, що за стукіт чую?
Милі, що за стукіт чую?»
– «Чуєш кінське тупотіння,
Це коня ти чуєш в полі».
«Діви, хто ж це в полі їде?
Милі, хто ж там в полі скаче?»
– «Мчить у полі чорний витязь,
Сам від смерті він блідіший».
«Діви, та чому ж блідий він?
Чом такий блідий він, милі?»
– «За коханою він тужить,
Бо він з нею розлучився».
«Діви, що ж він стука в двері?
Милі, чом він в двері стука?!»
– «По твою він душу,
По твою він юну».
«Діви, умирати страшно!
Милі, ох, так страшно!
– «Хто кохав до гроба,
Той за смерть сильніший!»
17 вересня 1893
З книги «Вірші. Том І (1889–1895)»
«Сафо в гостях у Ерота»:
Анадіомена – епітет Афродіти: «Та, що виходить із піни». Переклад цього епітета є і у вірші.
Безнадійне кохання Сафо до Фаона – легенда (як і самогубство поетеси), що сьогодні доведено.
Сафо або Сапфо – алегоричний образ і поетки, і творчої жінки взагалі. Костянтин Бальмонт, як відомо, до прочитання віршів Анни Ахматової казав, що визнає́ тільки двох поетес – Сафо і Мірру Лохвицьку. З останньою в нього був творчий діалог, і деякі вірші поетки – відповідь на його поезії та переклади.
«Казки і життя»:
Цей вірш у деяких виданнях публікується і без підзаголовків («Сандрильйона», «Життя» та ін.), а просто розділений номерами.
Сандрильйона (фр. Cendrillon – французькою Попелюшка, від cendre – попіл. Героїня казки Шарля Перро до ХХ ст. включно була відома у Російській імперії переважно під французьким іменем.
«Змій Горинич»:
Цей вірш (як і «Чорний вершник») відносять до жанру балади.
Бурмітські перлини (епітет із билин, на які спиралась авторка): круглі, округлі. Є варіант «бурміцький» та ін. Іноді визначають як річкові перли, але частіше це крупні округлі перлини, які привозилися зі Сходу.
Olga Smolnytska, University of Lausanne
«КУЛЬТУРНІ ВІТРАЖІ»: ВИСТАВКА ОЛЬГИ СМОЛЬНИЦЬКОЇ
22-27 червня 2024 р. у Сен-Сюльпис (St-Sulpice), кантон де Во (de Vaud), відбулася виставка Ольги Смольницької – української науковиці, письменниці, перекладачки, художниці. Назва експозиції – «Культурні вітражі» («Vitraux de la culture»). Виставка відбулася з допомогою адміністрації комуни Сен-Сюльпіс, співробітників Лозаннського університету і Кантональної та Університетської бібліотеки Лозанни (у тому числі славістів). Захід відбувся в галереї «L’Espace 52». На експозиції були презентовані малюнки, картини (виконані різними техніками), а також опубліковані поетичні переклади Ольги Смольницької на українську мову, видані Цюріхським університетом (SlavicumPress).
«КУЛЬТУРНЫЕ ВИТРАЖИ»: ВЫСТАВКА ОЛЬГИ СМОЛЬНИЦКОЙ
В Сен-Сюльпис (St-Sulpice), коммуне возле Лозанны, кантон де Во (de Vaud)находится интересная галерея «L’Espace 52”, в которой с 22 по 27 июня 2024 г. проходила выставка Ольги Смольницкой – украинского ученого, писательницы, переводчицы, художницы. Название экспозиции – «Культурные витражи» («Vitraux de la culture»). Выставка была организована при содействии администрации Сен-Сюльпис, сотрудников, в частности славистов, Лозаннского университета и Кантональной и Университетской библиотек Лозанны. На экспозиции можно было увидеть рисунки, картины, а также поэтические переводы Ольги Смольницкой на украинский язык, опубликованные в нашем журнале SlavicumPress.
All pictures and photos © Olga Smolnytska
Edited by: Olena O’Lear, Kyiv, Ukraine, Olena Smolnytska, Yverdon-les-Bains and Olga Burenina-Petrova, University of Zurich & University of Konstanz