ЖИРАФ
Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд,
И руки особенно тонки, колени обняв.
Послушай: далеко, далеко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.
Ему грациозная стройность и нега дана,
И шкуру его украшает волшебный узор,
С которым равняться осмелится только луна,
Дробясь и качаясь на влаге широких озер.
Вдали он подобен цветным парусам корабля,
И бег его плавен, как радостный птичий полет.
Я знаю, что много чудесного видит земля,
Когда на закате он прячется в мраморный грот.
Я знаю веселые сказки таинственных стран
Про черную деву, про страсть молодого вождя,
Но ты слишком долго вдыхала тяжелый туман,
Ты верить не хочешь во что-нибудь, кроме дождя.
И как я тебе расскажу про тропический сад,
Про стройные пальмы, про запах немыслимых трав…
Ты плачешь? Послушай… далеко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.
1907
Из сборника «Романтические цветы» (1908)
ЖИРАФ
Сьогодні, я бачу, ти дивишся сумно, невлад,
Коліна охоплюєш тонко й спустивши рукав.
Послухай: далеко, далеко, на озері Чад
Довершений бродить жираф.
Йому стрункість грації, як і ця ніга, дана,
І шкуру його прикрашає чарівний узір,
Рівнятись до нього наважиться повня ясна,
Хитаючись краплями ставів широких, повір.
А здалеку він – кольоровість вітрил корабля,
І біг його плинний, як радісний птахів політ.
Я знаю: багато чудесного бачить земля,
Коли він ховається в мармуру грот у зеніт.
Я знаю веселі казки таємничих країн
Про діву про чорну й вождя молодого чуття.
Та згуслих туманів задовго вдихала ти плин,
Не хочеш ти вірити в щось, крім дощу відбиття.
І як я тобі про тропічний повідаю сад,
Про пальми стрункі, і про запах немислимих трав…
Ти плачеш? Послухай… далеко, на озері Чад
Довершений бродить жираф.
1907
Зі збірки «Романтичні квіти» (1908)
САДЫ ДУШИ
Сады моей души всегда узорны,
В них ветры так свежи и тиховейны,
В них золотой песок и мрамор черный,
Глубокие, прозрачные бассейны.
Растенья в них, как сны, необычайны,
Как воды утром, розовеют птицы,
И – кто поймет намек старинной тайны? –
В них девушка в венке великой жрицы.
Глаза, как отблеск чистой серой стали,
Изящный лоб, белей восточных лилий,
Уста, что никого не целовали
И никогда ни с кем не говорили.
И щеки – розоватый жемчуг юга,
Сокровище немыслимых фантазий,
И руки, что ласкали лишь друг друга,
Переплетясь в молитвенном экстазе.
У ног ее – две черные пантеры
С отливом металлическим на шкуре.
Взлетев от роз таинственной пещеры,
Ее фламинго плавает в лазури.
Я не смотрю на мир бегущих линий,
Мои мечты лишь вечному покорны.
Пускай сирокко бесится в пустыне,
Сады моей души всегда узорны.
ноябрь 1907
Из сборника «Романтические цветы» (1908)
САДИ ДУШІ
Сади в моїй душі завжди узорні,
В них свіжі й тихі леготи лілейні,
В них золотий пісок і мармур чорний,
Глибокі та прозорчасті басейни.
Рослини в них, як снива, надзвичайні,
Як води вранці, рожевіють птиці,
І – хто збагне глибінь у давній тайні? –
В них діва у вінку найвищім жриці.
А зір, як відблиск чистий сірий сталі,
Чоло біліш, ніж східні квіти лілій,
Вуста, нікого що не цілували,
Ніколи що ні з ким не говорили.
І щік рожевість – східні це перлини,
Скарбниця що немислимих фантазій,
Й себе ці руки пестили невинні,
У молитовнім сплетені екстазі.
Край ніг її – дві чорні ось пантери
Із полисками срібними на шкурі.
Злетівши в ружах в таїні печери,
Її фламінго плаває в лазурі.
Я не дивлюсь на світ стрімчастих ліній,
Про вічне в мене мрії неповторні.
Сироко хай біснується в пустині,
Сади в моїй душі завжди узорні.
Листопад 1907
Зі збірки «Романтичні квіти» (1908)
ГИЕНА
Над тростником медлительного Нила,
Где носятся лишь бабочки да птицы,
Скрывается забытая могила
Преступной, но пленительной царицы.
Ночная мгла несет свои обманы,
Встает луна, как грешная сирена,
Бегут белесоватые туманы,
И из пещеры крадется гиена.
Ее стенанья яростны и грубы,
Ее глаза зловещи и унылы,
И страшны угрожающие зубы
На розоватом мраморе могилы.
«Смотри, луна, влюбленная в безумных,
Смотрите, звезды, стройные виденья,
И темный Нил, владыка вод бесшумных,
И бабочки, и птицы, и растенья.
Смотрите все, как шерсть моя дыбится,
Как блещут взоры злыми огоньками.
Неправда ль, я такая же царица,
Как та, что спит под этими камнями?
В ней билось сердце, полное изменой,
Носили смерть изогнутые брови,
Она была такою же гиеной,
Она, как я, любила запах крови».
По деревням собаки воют в страхе,
В домах рыдают маленькие дети,
И хмурые хватаются феллахи
За длинные, безжалостные плети.
сентябрь 1907
Из сборника «Романтические цветы» (1908)
ГІЄНА
Над очеретом стомленого Ніла,
Де пурхають метелики та птиці,
Ховається покинута могила
Злочинної чарівної цариці.
Нічна імла несе свої омани,
І грішний місяць встав, немов сирена,
Біляві розтікаються тумани,
З печери прокрадається гієна.
Її виття звучить і люто й грубо,
І зір її зловісно-стужавілий,
Й жахають ці загрожувальні зуби
Над мармуром рожевої могили.
«О місяцю, ти, пане всіх безумних,
Дивіться, зорі, лагідні видіння,
І темний Ніле, пане вод безшумних,
Метелики, і птиці, і цвітіння.
Дивіться всі: у мене шерсть як шпиці,
А зір блищить розлюченим пломінням,
Чи правда, що і я така ж цариця,
Як та, що спить під мармуру камінням?
В ній билось серце, люте і зрадливе,
Носили смерть ці вишукані брови,
Вона, як я, була гієна мстива,
Вона, як я, любила запах крові».
Давно у селах виють пси від страху,
В хатах ридають діти кволі, вбогі,
І хмурі знов хапаються фелахи
За нагаї безжалісні та довгі.
Вересень 1907
Зі збірки «Романтичні квіти» (1908)
СТАНСЫ
Над этим островом какие выси,
Какой туман!
И Апокалипсис был здесь написан,
И умер Пан!
А есть другие – с пальмами, с дворцами,
Где весел жнец
И где позваниваютъ бубенцами
Стада овец.
И скрипку, дивно выгнутую, в руки,
Едва дыша,
Я взял и слушалъ, как бежала в звуки
Ее душа.
Да! Это только чары, что судьбою
Я побежден,
Что ночью звездный дождь над головою,
И звон, и стон.
Я вольный, снова верящий удачам,
Весь мир мне дом,
Целую девушку с лицомъ горячим
И с жадным ртом.
Но лишь на миг к моей стране отвашей
Опущен мост.
Его сожгут мечи, кресты и чаши
Огромных звезд.
1916
сборник «Колчан» (1916)
СТАНСИ
Над островом які краї постали,
Який туман!
Тут Апокаліпси слова писали,
Вмер грізний Пан.
Та інші є – з тропічними ночами,
Де радий жнець
І де дзвенять в полях побрязкачами
Стада овець.
Несміло скрипку я, тендітну й дивну,
Узяв до рук,
І слухав, як душі у пісню плинну
Цей линув звук.
Так! Це лиш чар, що фатум звуків грою
Мене скорив,
Що дощ вночі зірок над головою,
І подзвін слів.
Я вільний, знову відданий удачам,
Світи – мої,
Цілую діву з ликом я гарячим
І рот її.
Та лиш на мить в краї далекі ваші
Ступаю крок.
Мій спалять міст мечі, хрести і чаші
Вогнів-зірок.
1916
зі збірки «Сагайдак» (1916)
ПЬЯНЫЙ ДЕРВИШ
Соловьи на кипарисах и над озером луна,
Камень черный, камень белый, много выпил я вина,
Мне сейчас бутылка пела громче сердца моего:
Мир лишь луч от лика друга, все иное тень его!
Виночерпия взлюбил я не сегодня, не вчера,
Не вчера и не сегодня пьяный с самого утра.
И хожу и похваляюсь, что узнал я торжество:
Мир лишь луч от лика друга, все иное тень его!
Я бродяга и трущобник, непутевый человек,
Все, чему я научился, все забыл теперь навек,
Ради розовой усмешки и напева одного:
Мир лишь луч от лика друга, все иное тень его!
Вот иду я по могилам, где лежат мои друзья,
О любви спросить у мертвых неужели мне нельзя?
И кричит из ямы череп тайну гроба своего:
Мир лишь луч от лика друга, все иное тень его!
Под луною всколыхнулись в дымном озере струи,
На высоких кипарисах замолчали соловьи,
Лишь один запел так громко, тот, не певший ничего:
Мир лишь луч от лика друга, все иное тень его!
Сборник «Огненный столп» (1921)
П’ЯНИЙ ДЕРВІШ
Солов’ї на кипарисах, повня ставом вирина,
Камінь чорний, камінь білий, стільки випив я вина,
І мені співала пляшка, звук не серця то мого:
Світ лиш промінь лику друга, а все інше тінь його!
Виночерпця полюбив я і не вчора, й не тепер,
Не тепер, та і не вчора п’яний зрання, без химер.
І ходжу і вихваляюсь, що пізнав й ради́й чого:
Світ лиш промінь лику друга, а все інше тінь його!
Я мандрьоха й заволока, непутящий чоловік,
Все, чого навчився, нині позабув уже навік,
Бачу усміх-бо рожевий, спів один луна всього:
Світ лиш промінь лику друга, а все інше тінь його!
От могилами іду я – склепи друзів це моїх,
Про любов хіба у мертвих запитати я б не міг?
І кричить із ями череп гробу тáїну свого:
Світ лиш промінь лику друга, а все інше тінь його!
А у повні сколихнулись в димнім ставі ручаї,
На високих кипарисах позмовкали солов’ї,
Не співав один нічого – та озвавсь до сну мого:
Світ лиш промінь лику друга, а все інше тінь його!
Збірка «Вогняний стовп» (1921)
ЛЕОПАРД
Если убитому леопарду не опалить
немедленно усов, дух его будет
преследовать охотника.
Абиссинское поверье
Колдовством и ворожбою
В тишине глухих ночей
Леопард, убитый мною,
Занят в комнате моей.
Люди входят и уходят,
Позже всех уходит та,
Для которой в жилах бродит
Золотая темнота.
Поздно. Мыши засвистели,
Глухо крякнул домовой,
И мурлычит у постели
Леопард, убитый мной.
– По ущельям Добробрана
Сизый плавает туман,
Солнце красное, как рана,
Озарило Добробран.
– Запах меда и вервены
Ветер гонит на восток,
И ревут, ревут гиены,
Зарывая нос в песок.
– Брат мой, брат мой, ревы слышишь,
Запах чуешь, видишь дым?
Для чего ж тогда ты дышишь
Этим воздухом сырым?
– Нет, ты должен, мой убийца,
Умереть в стране моей,
Чтоб я снова мог родиться
В леопардовой семье. –
Неужели до рассвета
Мне ловить лукавый зов?
Ах, не слушал я совета,
Не спалил ему усов.
Только поздно! Вражья сила
Одолела и близка:
Вот затылок мне сдавила,
Точно медная, рука…
Пальмы… с неба страшный пламень
Жжет песчаный водоем…
Данакиль припал за камень
С пламенеющим копьем.
Он не знает и не спросит,
Чем душа моя горда,
Только душу эту бросит,
Сам не ведая куда.
И не в силах я бороться,
Я спокоен, я встаю,
У жирафьего колодца
Я окончу жизнь мою.
Сборник «Огненный столп» (1921)
ЛЕОПАРД
Якщо вбитому леопарду не опалити
негайно вусів, дух його
переслідуватиме мисливця.
Абіссинське повір’я
Ворожінням і маною
Весь охоплений, як дим,
Леопард, убитий мною,
У покоєві моїм.
Люди входять і виходять,
Найпізніш лишає та,
Для якої в жилах бродить
Золотава темнота.
Пізно. Миші чую спів я,
Домовик у тьмі свічад,
І муркоче в узголів’ї
Вбитий мною леопард.
– А в тіснинах Добробрана
Сизий плаває туман,
Сонце, в червені, як рана,
Осіяло Добробран.
– Запах меду і вервени
Вітровій на схід відніс,
І ревуть, ревуть гієни,
У пісок заривши ніс.
– Брате мій, ревіння свище,
Запах чуєш, бачиш дим?
І тут дихаєш навіщо
Цим повітрям ти сирим?
– Ні, ти маєш, мій убивце,
Вмерти у моїм краю,
Щоб вернув я, як годиться,
В леопардову сім’ю. –
Ах, невже так до світання
Чути це лукавство слів?
Я не слухав побажання,
Вусів йому не спалив!
Тільки пізно! Вража сила
Подолала, ось вона:
Ось потилицю зчавила
Мов правиця мідянá…
Пальми… з неба поломіння
Жасне воду опече…
Данакіль пав за каміння,
Спис, як пломінь, на плече.
Він не знає й не спитає
В мене гордості сліди,
Тільки душу цю жбурляє,
Сам не відає куди.
Боротьба уже й не сниться,
Я спокійний, я встаю,
Де жирафова криниця,
Стежку я скінчу свою.
Збірка «Вогняний стовп» (1921)
Перекладацькі примітки:
«Жираф»:
Цей вірш присвячений Анні Андріївні Горенко – тодішній дружині поета (псевдонім «Анна Ахматова» з 1911 р.).
«Гієна»:
Уперше опубліковано в 1907 р. без назви.
«П’яний дервіш»:
У цій стилізації автор іде до кінця, маючи на увазі вино як символ мудрості, містичного одкровення.
«Леопард»:
Абіссинське – сьогодні: ефіопське.
Добробран – авторський неологізм: назва ефіопського міста Дебре-Бирхан.
Вервена – застаріле: вербена.
За мемуарами, у поета справді була леопардова шкура, привезена з Африки.
Olga Smolnytska, Yverdon-les-Bains
Edited by: Olena O’Lear, Kyiv, Ukraine and Olga Burenina-Petrova, University of Zurich & University of Konstanz