ТРИВОГА

невеличкий чоловічок не зовсім похилого віку

вражає, коли ти сидиш в метро, й невеличкий чоловічок не зовсім похилого віку, але із зовсім сивою бородою, сідає навпроти тебе з книжкою. ти навіть без окулярів помічаєш, що її дуже добре знаєш, розпливчасто впізнаєш контури зображення та кольорову гаму обкладинки книжки, яка в тебе ще не стоїть на полиці, бо ти її ще не придбала. в тебе на полиці – книга в оригіналі, українською мовою, яка перетнула декілька кордонів і жодного контролю, приїхала до тебе в сумці автобусом. ти дуже добре знаєш обкладинку італійського перекладу, який спочатку зарезервувала в бібліотеці, але ще не знайшла часу піти забрати. ти вже знаєш, що потім його придбаєш в магазині, він пройде біп-контроль на касі та приїде на твою полицю на метро, не перетинаючи кордонів, і вже не в сумці, а у твоїй руці, бо по дорозі будеш гортати його сторінки. ти дуже добре знаєш цю обкладинку. у цей момент ти відразу бачиш у цьому сивобородому чоловічку щось рідне. ти пишаєшся цим італійцем, щиро по-дитячому радієш та дякуєш за спробу щось-таки зрозуміти, ‒ він все-таки читає жадана! це його цікавить. він не тільки слухає політиків, які нескінченно брешуть, а й враховує думку поета, який насправді також вигадує, але, мушу сказати, не все. він не вигадує слів, не вигадує почуттів, не вигадує краєвидів. він не вигадує те нескінченно красиве небо, яке він так само нескінченно красиво описує. він вигадує лише, як це все скласти докупки, й робить це дуже майстерно. все, що з цього виходить, найщиріша правда, яку кожен читає по-своєму, але все ж ніяка там не вигадка. ця правда – це щось суцільне, де поєднуються вигадка поета та фантазія читача. так, ми, читачі, коли читаємо, теж багато фантазуємо та вигадуємо. але результат ‒ це завжди правда. у кожного своя, але правда. недарма ж часто кажуть, що від перестановки доданків сума не міняється. той дідусь прочитав уже десь сторінок з сімдесят. ще не багато. здається, що читав завзято, але часто підіймав голову й дивився десь в нікуди. цікаво, що він думав? що ті слова робили з його відчуттями? як він їх сприймав? на жаль, він не може читати оригіналу. він втрачає величезний шматок задоволення. це не тільки проблема цієї книжки. кожен переклад будь-якої книги ‒ це своєрідне перероблювання, спроба передати досвід, вже з самого початку знаючи, що все не передасться. я навіть не знаю, чи подобається йому той “інтернат”, італійською “convitto”. мені важко уявити людину, якій би не сподобалось, але це все суб’єктивне сприйняття, яке не обговорюється.

12 травня 2022, 12:54 потяг мілан кадорна – літовище малпенса

 

повітряна тривога в мілані

сьогодні я вперше почула як лунає, реве, тривожно гуде повітряна тривога. справжня. в києві. я ледь стримала сльози. це щось страшне, навіть якщо ти чуєш це в мілані. така собі химерна пряма трансляція. я боюся згадувати той рев, робиться тривожно й неспокійно. це було неочікувано. просто вліпило в обличчя. це суперечило спокійному погляду й швидкому рішенню викладача продовжувати наш семінар, бо вже якщо ми все-таки зібрались, ну її. і тривало це все буквально три чи чотири секунди. його мовчання також. він вирішував, а я шокована просто прилипла до екрана. потім кілька хвилин збиралася з думками та абсолютно не сприймала, що він говорив. як вони з цим живуть вже два місяці? вони не живуть… вони борються за життя.

пройшов перший дистанційний семінар. він не викликав у мене жодних емоцій. англійська. сьогодні ми перейшли на українську. перший семінар відбувся за два дня до війни. оскільки надалі продовжувати його увесь цей час було неможливо, інші не українськомовні студенти не витримали довгого очікування, і залишились тільки я та оксана. я була безмежно рада слухати щось рідне. ця мова так зближує мене з людьми, які нею розмовляють, що я іноді боюся бути занадто простою і прямою, не бачити певних бар’єрів. вони ж все-таки вчителі, люди з певним досвідом, якого мені ще роками досягати. нашого викладача я бачила сьогодні вдруге, але він настільки свій… просто рідна людина. з якою щирістю він розповідав про шістдесятників. у нього світилися очі. його захоплення просто переливалося через екран. легко сприймалися його прості та доступні вислови про тупуватих цензурників чи про пацанів та горілку. cлова, за які він вибачався (все ж семінар), але від яких не відмовлявся. він мене вразив своєю щирістю. я його не знаю, але він своїм поглядом викликає людську довіру. він займається чимось важливим. набагато важливішим, ніж це може здаватися, особливо сьогодні, особливо для мене. я сподіваюсь, що незабаром ми десь зустрінемося, ми неодмінно зустрінемося. він розповідатиме ще завзятіше про шістдесятників, а я про щось моє. єдине, що я маю зараз робити, це вивчати мою країну. я маю досягти всього сама. я зовсім нічого про україну не знаю, і це нестерпно.

4 травня 2022, 00:30 мілан

Kateryna Mychka, University of Milan & University of Konstanz

 

Edited by: Lara Markmann, Iniversity of Konstanz and Svitlana Podplota, Bohdan Khmelnytsky Melitopol State Pedagogical University

Schreiben Sie einen Kommentar

Ihre E-Mail-Adresse wird nicht veröffentlicht.