Рай – Лірика Миколи Гумільова в перекладі Ольги Смольницької

ОРЕЛ

 

Летів орел все вище і вперед,

До Трону Сил воротами сузір’я,

І царствений прекрасний був той лет,

І бронзове полискувало пір’я.

 

Що знав? Чи клітку брану затісну,

В кайданах королівського звіринцю,

Кричав, зустрівши дівчину-весну,

Закохану в задумливого принца.

 

Чи, може, у барлозі чаклуна,

Коли дививсь до вузькості віконця,

Його зачарувала вишина

І владно обернула серце в сонце.

 

Хіба не все одно? У грі й мані –

Лазурі досконале відкривання,

І він летів три ночі та три дні

І вмер, бо задихнувсь від раювання.

 

Умерлий, так! Та впасти він не міг,

Ввійшовши до планетного кружіння.

Безодні паща зяяла край ніг,

Та сили вже послаблені тяжіння.

 

Пронизаний промінням небосхил,

В божественно-холодному промінні,

Нетлінний, він вперед летів щосил,

Дививсь на зорі поглядом мертвіні.

 

Не раз в безодню світ не перший впав,

Не раз сурма архангела сурмила,

Та здобиччю не стала для забав

Його неперевершена могила.

 

Березень 1909

Зі збірки «Перли. Вірші 1907–1910 рр.» (1918)

 

В БИБЛИОТЕКЕ

 

М. Кузмину

 

О, пожелтевшие листы

В стенах вечерних библиотек,

Когда раздумья так чисты,

А пыль пьянее, чем наркотик!

 

Мне нынче труден мой урок.

Куда от странной грезы деться?

Я отыскал сейчас цветок

В процессе древнем Жиль де Реца.

 

Изрезан сетью бледных жил,

Сухой, но тайно благовонный…

Его, наверно, положил

Сюда какой-нибудь влюбленный.

 

Еще от алых женских губ

Его пылали жарко щеки,

Но взор очей уже был туп,

И мысли холодно-жестоки.

 

И, верно, дьявольская страсть

В душе вставала, словно пенье,

Что дар любви, цветок, увясть

Был брошен в книге преступленья.

 

И после, там, в тени аркад,

В великолепьи ночи дивной

Кого заметил тусклый взгляд,

Чей крик послышался призывный?

 

Так много тайн хранит любовь,

Так мучат старые гробницы!

Мне ясно кажется, что кровь

Пятнает многие страницы.

 

И терн сопутствует венцу,

И бремя жизни — злое бремя…

Но что до этого чтецу,

Неутомимому, как время!

 

Мои мечты… они чисты,

А ты, убийца дальний, кто ты?!

О, пожелтевшие листы,

Шагреневые переплеты!

 

Из сборника «Жемчуга. Стихи 1907–1910 гг.» (1918) 

У БІБЛІОТЕЦІ

 

М. Кузміну

 

О, ці пожовклі сторінки,

Де звід вечірніх бібліóтек,

І думи чисті навіки́,

А пил п’янкіший, ніж наркотик!

 

Як важко братися до вправ.

Як стерти видиво із серця?

Я квітку зараз одшукав

В процесі давнім Жиль де Реца.

 

Як сіть, у живчиках блідих,

Суха, та в пахощах таємно…

До аркушів поклав оцих

Якийсь закоханий, напевно.

 

Від уст багряних жінки ще

Його палали жаром щоки,

Та вже тупим був зір очей,

І думи холодно жорстокі.

 

І, справді, демонська та хіть

В душі, неначе співаниця,

Що дар закоханих суцвіть

На злісній кинуто сторінці.

 

І де аркади млисті, там,

У ночі дивнім чаруванні,

Хто згаслим явлений очам,

Чиє почулося звертання?

 

Так горне тáїни любов,

Так мучать давності гробниці!

І марю ясно я, що кров –

На кожній плямою сторінці.

 

І терен – супровід вінцю,

Тягар цей страдницький життєвий…

Та що до того є читцю,

Невтомному, мов плин миттєвий?

 

Я в чистих мріях навіки́,

Хто ти, убійнику кривавий?!

О ви, пожовклі сторінки,

О ти, шагренева оправо!

 

Зі збірки «Перли. Вірші 1907–1910 рр.» (1918)

 

РАЙ

 

Апостолъ Петр, бери свои ключи,

Достойный рая в дверь его стучитъ.

 

Коллоквиум с отцами церкви там

Покажет, что я в догматах был прям.

 

Георгий пусть поведаетъ о томъ,

Какъ в дни войны сражался я с врагом.

 

Святой Антоний может подтвердить,

Что плоти я никак не мог смирить.

 

Но и святой Цецилии уста

Прошепчут, что душа моя чиста.

 

Мне часто снились райские сады,

Среди ветвей румяные плоды,

 

Лучи и ангельские голоса,

Внемировой природы чудеса.

 

И знаешь ты, что утренние сны

Как предзнаменованья нам даны.

 

Апостол Петр, ведь если я уйду

Отвергнутым, что делать мне в аду?

 

Моя любовь растопитъ адский лед,

И адский огнь слеза моя зальет.

 

Перед тобою темный серафим

Появится ходатаем моим.

 

Не медли более, бери ключи,

Достойный рая в дверь его стучит.

 

До 27 мая 1915

Из сборника «Колчан» (1916)

 

РАЙ

 

Ключарю Петре, всі ключі візьми,

Бо гідний раю став перед дверми.

 

Колоквіуме, всі святі отці,

В догматах я не йшов на манівці.

 

Георгій хай би вам розповідав,

Як ворога я в битві подолав.

 

Правдиві ці Антонія слова,

Що не приборкав я свого єства.

 

Але й святі Цецилії вуста

Промовлять, що не згасла чистота.

 

У снах едемські бачив я сади,

Мені рум’яні снилися плоди,

 

І ангелів у сяйві голоси,

Дива нетварні свідченням краси.

 

І знаєш ти: сновиддя на зорі –

Немов святі провіщені дари.

 

О Петре, як мене ти проженеш –

Що в пеклі ти, душа моя, знайдéш?

 

Моя любов розтопить лід страшний,

Сльоза заллє жар пекла вогняний.

 

Перед тобою темний серафим

Стоятиме ходатаєм моїм.

 

Поквапся, Петре, і ключі візьми,

Бо гідний раю став перед дверми.

 

До 27 травня 1915 року

Зі збірки «Сагайдак» (1916)

 

ИГРЫ

 

Консул добр: на арене кровавой

Третий день не кончаются игры,

И совсем обезумели тигры,

Дышут древнею злобой удавы.

 

А слоны, а медведи! Такими

Опьянелыми кровью бойцами,

Туром, бьющим повсюду рогами,

Любовались едва ли и в Риме.

 

И тогда лишь был отдан им пленный,

Весь израненный, вождь аламанов,

Заклинатель ветров и туманов

И убийца с глазами гиены.

 

Как хотели мы этого часа!

Ждали битвы, мы знали — он смелый.

Бейте, звери, горячее тело,

Рвите, звери, кровавое мясо!

 

Но, прижавшись к перилам дубовым,

Вдруг завыл он, спокойный и хмурый,

И согласным ответили ревом

И медведи, и волки, и туры.

 

Распластались покорно удавы,

И упали слоны на колени,

Ожидая его повелений,

Поднимали свой хобот кровавый.

 

Консул, консул и вечные боги,

Мы такого еще не видали!

Ведь голодные тигры лизали

Колдуну запыленные ноги.

 

1907/1908

Из сборника «Романтические цветы» (1918)

ІГРИ

 

Консул добрий: в годину криваву

Третій день не кінчаються ігри,

Й знавісніли в жорстокості тигри,

Люттю дихають древні удави.

 

А слони, а ведмеді! Такими

Звірми, що від убивства шалені, –

Туром – роги у нього сталені, –

Милувались навряд чи і в Римі.

 

І був кинутий їм полонений,

Весь поранений, вождь аламанів,

Заклинатель вітрів і туманів

І убивця з очима гієни.

 

Як ми прагли жорстокого часу!

Ждали битви, ми знали – він смілий.

Бийте, звірі, ви тіло спашіле,

Рвіть, о звірі, скривавлене м’ясо!

 

Та, вклонившися бильцям-деревам,

Він завив, нерухомо-похмурий,

І озвались узгодженим ревом

І вовки, і ведмеді, і тури.

 

Розпростерлись в покорі удави,

І упали слони на коліна,

Повелінь його ждали покірно,

І здіймали свій хобот кривавий.

 

О боги, це збагнути незмога!

Ми не бачили див і не знали!

Адже тигри голодні лизали

Чаклунові запилені ноги.

 

1907 чи 1908

Зі збірки «Романтичні квіти» (1918)

 

БАЛЛАДА

 

Пять коней подарил мне мой друг Люцифер

И одно золотое с рубином кольцо,

Чтобы мог я спускаться в глубины пещер

И увидел небес молодое лицо.

 

Кони фыркали, били копытом, маня

Понестись на широком пространстве земном,

И я верил, что солнце зажглось для меня,

Просияв, как рубин на кольце золотом.

 

Много звездных ночей, много огненных дней

Я скитался, не зная скитанью конца,

Я смеялся порывам могучих коней

И игре моего золотого кольца.

 

Там, на высях сознанья — безумье и снег,

Но коней я ударил свистящим бичем,

Я на выси сознанья направил их бег

И увидел там деву с печальным лицом.

 

В тихом голосе слышались звоны струны,

В странном взоре сливался с ответом вопрос,

И я отдал кольцо этой деве луны

За неверный оттенок разбросанных кос.

 

И, смеясь надо мной, презирая меня,

Люцифер распахнул мне ворота во тьму,

Люцифер подарил мне шестого коня —

И Отчаянье было названье ему.

 

1905?

Из сборника «Романтические цветы» (1918)

 

БАЛАДА

 

Коней п’ять дарував мені друг Люцифер

І одне щирозлотне з рубіном кільце,

Щоб спускатись я міг у глибини печер

І побачив небес вічно юне лице.

 

Коні били копитом, з них кожний манить

Полетіть на широкім просторі земнім,

І я вірив, що сонце для мене горить

І сія, мов рубін на кільці золотім.

 

Безліч зір уночі, безліч в полум’ї днів

Я блукав, не знаходячи мандрам кінця,

Мене пóрив могутніх смішив румаків

З мерехтінням мого золотого кільця.

 

Там, на висях свідомості – безум і сніг,

Та я коней ударив навскіс нагаєм.

Я на висі свідомості зрушив їх біг

І побачив там діву з печальним лицем.

 

В тихім голосі подзвін зачувся струни,

В дивнім зорі одвіт і питання були,

І я персня віддав місяцівні за сни,

За розкидані коси в непевності мли.

 

І, зневаживши вчинок дурний юнака,

Люцифер розчахнув мені браму в пітьму,

Люцифер мені шостого дав румака –

І було тільки Розпач наймення йому.

 

1905?

Зі збірки «Романтичні квіти» (1918)

 

* * *

 

На далекой звезде Венере

Солнце пламенней и золотистей,

На Венере, ах, на Венере

У деревьев синие листья.

 

Всюду вольные звонкие воды,

Реки, гейзеры, водопады

Распевают в полдень песнь свободы,

Ночью пламенеют, как лампады.

 

На Венере, ах, на Венере

Нету слов обидных или властных,

Говорят ангелы на Венере

Языком из одних только гласных.

 

Если скажут еа и аи,

Это радостное обещанье,

Уо, ао — о древнем рае

Золотое воспоминанье.

 

На Венере, ах, на Венере

Нету смерти терпкой и душной,

Если умирают на Венере,

Превращаются в пар воздушный.

 

И блуждают золотые дымы

В синих, синих вечерних кущах

Иль, как радостные пилигримы,

Навещают еще живущих.

 

Июль 1921 г.

Из сборника «Стихотворения. Посмертный сборник» (1923)

 

* * *

 

На далекій зорі Венері

Сонця промені більш золотисті,

На Венері, ах, на Венері

Всі дерева у синьому листі.

 

І скрізь вільні у дзенькоті води,

Ріки, гейзери, водоспади,

І несуть опівдні спів свободи,

Уночі вогненні, як лампади.

 

На Венері, ах, на Венері

Владних слів і дошкульних немає,

Кожний ангел завжди на Венері

Голосними лише розмовляє.

 

Як промовлять еа чи аї,

Це вам радісно обіцяють,

Уо, ао – давнього раю

Щастя втіхою споминають.

 

На Венері, ах, на Венері

Ні задухи, ні смерті терпкої,

Умирають якщо на Венері –

Невагомою стануть маною.

 

І летять золотаві тумани

В синіх, синіх суцвіттях вечірніх,

Чи, як радісні й світлі прочани,

На гостину приходять до вірних.

 

Липень 1921

Зі збірки «Вірші. Посмертна збірка» (1923)