МОЯ МОВА В ДУШІ ТИХИМ ВОГНИКОМ ЗГАСАЄ
Сергію Жадану
Моя мова в душі тихим вогником згасає.
Але ти рядками-абзатцами-сторінками її зачепив, обвив.
Своїм словом чіпким ти вогонь розбудив,
Як творець у грудку глини життя вдихнув,
На той тліючий вогник ти дмухнув.
Твоя мова жива й простора в душу глибоко впадає
Туди, де я думала, рідного слова вже немає.
А може й ніколи не було. Але я ж його чую, ось воно!
Воно просто тихенько пішло на дно, давно.
Те твоє слово по душі блукає, повсюди зазирає, зачіпає, щипає.
Невже й справді там йому рідного нікого немає?
Слухай! Щось лунає, назад з глибини виринає,
Хвилю емоцій весняним вітром здіймає.
Тихенький вогник боязко його доганяє, блукає, шукає.
Сонний, маленький, тремтячий, він ледь не плаче,
Він загубився, він ледве проснувся, здригнувся.
Тихесенько рідним словом до себе звернувся, схаменувся.
Тепер він напевно знає – рідна мова в душі не вмирає.
22 листопада 2020 13:20
Kateryna Mychka, University of Milan & University of Konstanz
Edited by Margaryta Korshun, University of Zurich and Lara Markmann, University of Konstanz