ЩОСЬ БІЛЕ В ПОВІТРІ
4 травня 2022, 16:30 мілан
сьогодні в мілан прилетіло бабине літо. ще вчора його не було. вчора цілий день якісь пилинки залітали мені в очі. незважаючи на немаленький скляний бар’єр моїх квадратних окулярів, вони вміло пробиралися крізь скло й безжалісно залазили мені в очі. можливо, вони прилетіли з україни, втeкли від війни. прибули в мілан і блукають тривожно по місту, не знаходячи собі місця. мандрують тепер тут, маються, не знають куди подітись, куди притулитись, що шукати і кого.
19 травня 2022, 00:35 мілан
до нас прилетіло бабине літо.
де його подіти, звідки ці діти… звідки?
чому воно бабине, чому воно літо?
після лютого ще не настала весна. кров рясна
неначе сльози зрадженої дитини
без родини, (бе)з україни. баба своїм літом
десь полетіла
маленьким легким пушком, але пішки.
насправді вона була важка, тому і бабине
літо гасає повільно, але, боже, вільно.
воно м’яке, неначе бабуся, я за ним помалу
женуся, очима пнуся. воно не піддається
ні мені ні
земній гравітації, як смерті нація.
я хочу його піймати, в руку взяти.
заглядаю в кулак – зітхаю.
за ним стрибаю, пробую ще раз,
пальці розгортаю – ні баби, ні літа немає.
ловлю повітря, той пух мене чавить своєю
невагомістю й недоторканністю одночасно.
хтось щось зробив невчасно,
не зробив хтось щось вчасно.
війна безжалісно перетворює,
світ спотворює
доторканність, вагомість живого тіла
в пух, який прилетів до нас.
я його тільки бачу. тільки я бачу
що з нього по дорозі стерлася
кров і рештки тіла? він білий.
я його фотографую,
цей пристрій
не фіксує
ті пушинки, що залишаються від тисяч
людей, бабусь і дітей,
які летять сюди, туди, туди й сюди.
бо ні раю ні пекла вже немає.
їх розбомбили.
нЕлюд, не люди.
я знаю, що воно є,
я його бачу,
збільшую фотографію.
а там – тільки
дерево й
трава.
Kateryna Mychka, University of Milan & University of Konstanz
Edited by: Lara Markmann, University of Konstanz, Svitlana Podplota, Bohdan Khmelnytsky Melitopol State Pedagogical University and
Olha Holovina, Dnipropetrovsk State University of Internal Affairs