У ПОТЯЗІ
У потязі повз залізничні станції, крізь кордони, містечка та селища, вона їхала до нього. Різноманітні, мов намальовані, краєвиди вітали потяг та швидко прощалися, не встигаючи розповісти про себе. Їхні історії вона вигадувала сама. Тому, замість читання книжки чи гри в телефоні, вона липнула до вікна. Вже вкотре, впродовж останніх п’яти років, вона діставала свій залізничний квиток та показувала його контролеру. Він уважно перевіряв його, доброзичливо посміхався та, бажаючи гарної дороги, повертав. Зазвичай це був відрізок між К та В, і тривав сорок дев’ять хвилин. Сорок дев’ять хвилин між тут і там. Сорок дев’ять хвилин та три зупинки. В залежності від часу дня, мандрівники були різними. Зранку – напівсонні та замислені, з кавою або з телефоном. В обідню пору – трохи веселіші ніж зранку, без кави, але з телефоном. Ввечері – замислені, втомлені, але щасливі, що робочий день закінчився, деякі з телефоном. У кожного була також своя історія. Особливо затишно було в потязі, коли за вікном була негода. Вітер, дощ або сніг. Коли було сонячно хотілося швидше залишити потяг та опинитися на вулиці. Тоді зовсім не залишилося б часу вигадувати історії.
Nataliia Volchkova, University of Konstanz